Увага: стаття містить неприємні фотографії. У кого слабий шлунок, раджу не читати.
mama I’m a killer…
Жарти жартами, але насправді тема серйозна. Останнім часом дуже багато бачу, чую і читаю про м’ясну індустрію. Середньостатестичний споживач абсолютно не думає про те звідки воно береться. Куряча грудинка сприймається так само як пиво, чіпси чи хліб. Продукт стерильно запакований, брендований і гарненько презентований на полицях супермаркету. Однак ці речі порівнювати неможна. Кожного разу коли я їм м’ясо, якась тварина віддала для цього життя. Ось такі реалії.
Ви не подумайте. Я аж ніяк не вегераріянець, але я за те, що б тварини провели “нормальне” життя, максимаьно наближене до свого природнього середовища. Нажаль, взнати чи то так дуже складно. Виробники м’яса витрачають купу грошей для того щоб нам дати враження, що все чудово. Ми бачимо картинки щасливих коров на полях і знімки стирильних фабрик, оббитих білою плиткою та оснащених великими модерними машинами з нержавійки. Далі бачимо симпатично запакований кінцевий продукт. Все що між тим розмито. Та й якщо чесно, хто з нас дуже хоче про це думати ?
Колись у Франції були в гостях у фермерів. Вони подали регіональну страву “Rilette”, яка подібна на тушонку і маститься на хліб, але назвали ї “Marcel”. Коли мій батько зауважив, що у його регійоні цю страву називають “Rilette”, то господар усміхнувся і відповів “у нас також. Свиння з якої ми його зробили називалася Marcel”.
Я багато думав про це питання. І не в останню чергу через таких відомих кухарів як Jamie Oliver, Gordon Ramsey та Andrew Zimmern які останнім часом піднімають цю тему все частіше. Чи не вартує кухареві хоча б раз пройти через весь етап приготування їжі, а не перебрати естафету, коли половина вже зроблена ? Чи людина, яка викидає кусок м’яса, яке так і не встигла приготувати, справді реалізує, що вона робить ? Скільки тварин даремно умерають, лише для того, щоб потім опенитися у смітнику ?
Я обговорював свої плани з близькими людьми. Реакції в основному були: “ти маньяк!”, “нащо тобі це здалося ?” і це від людий, які (якщо вірити статистиці) їдять приблизно 50 кг м’яса в рік..
Ну, мене переконати не легко, коли вже собі щось вбив в голову. Я людина не з бризгливих і мінімальний досвід у мене вже є. Першу рибу вбив десь у років 10. Колись давно відвідав українське село (в той час ще жили в Мюнхені і в гості приїжджали), де різали свинню. Мені було цікаво, але не дуже давали дивитися. Певно хотіли берегти мою ніжну німецьку психіку. Крики були жахливі. Через мою цікавість і щоб мене чимось заняти, принесли мені відро крові. Наказали мішати, щоб не згурдилася. Я був гордий, що можу допомогти, однак подальшу процедуру приготування “кишки” певно так легко не забуду…
Моя теща живе на селі і тримає курочок (яйця яких ми використовуємо зокрема для нашого джелато). Знайшовся ідеальний кандидат (я про курку, не про тещу. Теща в мене файна :) ). “Зустріч” планували довго, але постійно пересовували. Нарешті собі твердо пообіцяв таки поїхати, щоб не сталося. В той же день мене ганяли по райвідділу міліції у зв’язку з крадіжкою, яка сталася у нашому магазині комп’ютерної техніки. Не буду входити в деталі, але бажання “зарубати якогось півня” у мене в той день проявилося не один раз…
Доїхавши на село мені показали “мою жертву”. Теща поводиться з курами як з домашніми тваринами, тому не дивно, що вони теж дуже приручені. Мене попросили передітися, щоб не заляпатися кров’ю. Я ще думав взяти з собою “набір Декстера”, але прийшлось обійтись без нього. Моя “курка” виявилася “півнем”. Ну, принаймні перший раз уб’ю не жінку…
Швагер обережно поклав бідолашку на пеньйок. Півень спочатку рознервувалася, але скоро заспокоївся. Попестивши трішки шию, він відкинув голову назад, так якби сам зрозумів, що оператися нічого не дасть. Ось він лежить, животом до верхку. Моя рука на ньому, фіксуючи акуратно, але впевнено його лапи та крила. Один різкий замах сукирою і голови нестало. Тіло почало дьоргатися і я відчувавав під рукою як життя з нього витікало разом з кров’ю. Це тривало пару хвелин, було над чим задуматися.
Подальше видовище теж було не з дуже приємних, але більш звичним. Прислухавшись до слів “Юрку скубай курку”, ми з тещою на пару обскубали, потрошили і розчленили її.
Два “килери зі стажем”, які уважно спостерігали за всім дійством, отримали теж свою винагороду. Дивлючись на ту рижу морду, яка насолоджувалася свіжо відрубаною головою, стало зрозуміло, що те, що ми зробили, таки природньо. Сильніший їсть слабшого. Так воно є. Неправельним діло стає, коли убивають без потреби.
Я був на диво спокійним після всього. Лише, коли вже пішов мити руки, жінка звернула увагу на те, що вони таки трішки тряслися.
Неприємно, ясна річ. Чи зробив би щераз ? Тільки при необхіності! Однак я зовсім не шкодую, оскільки тепер вважаю, що став ще ближчим зі своїм джерелом харчування. Можливо не всім одразу вартує приймати настільки радикальні дії, але принайме задуматися звідки ваші “харчі” беруться і поводитися з ними з повагою, вартує кожному ! А на апетит це все аж ніяк не подіяло. Бульйон вийшов дуже смачний…